Below are the 20 most recent journal entries recorded in Włodek's LiveJournal:

[ << Previous 20 ]

Thursday, July 9th, 2009
9:55 pm	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden (AGP -> HHN) Із Іспанії я вилітав рейсом з Малаги до транзитного летовища Франкфурт-Ган в Німеччині. Щоб доїхати з Гранади до Малаги найкраще скористатися автобусом. Автобуси в Іспанії комфортабельні, дорога пречудова, їхати півтори години. Коштує задоволення усього 9 євро. Поки їхав, трохи фотографував ландшафт Андалусії. Aus Spanien flog ich nach Deutschland mit Ryanair. Der Flug von Málaga nach Frankfurt-Hahn. Von Granada nach Málaga fuhr ich mit dem Bus. Der Fahrtpreis ist ziemlich niedrig – 9 Eur. Während der Fahrt machte ich ein bisschen Fotos vom Landschaft Andalusiens. Зверніть увагу на сонячні батареї. Їх в Іспанії стає дедалі більше. Es gibt mehr und mehr Solarbatterien in Spanien. Містечко Loja. Ein Städtchen (Puebla) namens Loja. ( ЩЕ СВІТЛИНИ / MEHR FOTOS ) Малага – дуже динамічний і багатий курорт. Málaga ist ein sehr dynamischer und reicher Kurort. ( ЩЕ СВІТЛИНИ / MEHR FOTOS ) Зліт знімав на відео: Das Starten nahm ich als Video auf: ( ЩЕ СВІТЛИНИ / MEHR FOTOS ) (3 Comments |Comment on this)
2:57 pm	Манна каша & more Сьогодні трохи впав у дитинство і зробив собі манну кашу на сніданок. З одного боку, просто побачив, що куплене мною два дні тому молоко все ще стоїть нерозкритим і його треба кудись дівати. З іншого, якщо люди на сніданок масово їдять усілякі йогурти (це зараз модно), то чим манна каша гірше?.. :-) Поки готував, згадав кумедні враження від піонерського табору союзного значення для дітей військових в Криму, де я як син офіцера ракетних військ мав щастя відпочивати на початку вісімдесятих. Згадалося тоді, що прибулі з далеких сибірських та уральських закритих військових містечок діти часто були впевнені, що у нас в Україні манка зростає на ланах – ну, як гречиха, наприклад. Дуже дивувалися, коли взнавали, що посівів манки не існує і що цю крупу отримують з твердих сортів пшениці. Щойно подивився в інтернеті інформацію про манну кашу: виявляється, точаться цілі дискусії з приводу того, чи шкідлива вона чи корисна. Виявляється, у деяких дітей манна каша може викликати сильні напади алергії. Цікаво, чому за часів життя покоління наших батьків ні про яку алергію не чули? У чому причина того, що алергія для мільйонів людей стала такою гострою проблемою? Неприродна їжа й синтетичний одяг? Забруднення довкілля?.. (14 Comments |Comment on this)
Wednesday, July 8th, 2009
1:11 am	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden (GRO - GRX) Щоб потрапити з Барселони до Гранади, я знову скористався послугами авіакомпанії Ryanair. Щоправда, Ryanair пропонує рейс не з основного аеропорту столиці Каталонії El Prat, а з летовища Girona – Costa Brava, що знаходиться в 90 км від Барселони. Квиток з одного з автовокзалів Барселони до аеропорту Жирони коштує 12 євро. Автобуси вирушають щогодини. Їхати по прекрасному автобану трохи менше години, що є цілком прийнятним. Камери схову на автовокзалі Barcelona Norte є, але мають одну особливість: оплатити можна лише монетами. Розміняти купюри ніде. Це прикро відрізняється від Німеччини, де в таких місцях передбачені розмінні автомати. Маленька чарунка обійдеться подорожуючому в 3 євро; чарунка для великої валізи коштує 5 євро. Um von Barcelona nach Granada zu fliegen, benutzte ich nochmals die Billigflieger-Fluggesellschaft Ryanair. Freilich bietet Ryanair ihre Flüge nicht vom Flughafen El Prat, dem Hauptflughafen Kataloniens, doch vom Flughafen Girona – Costa Brava, der etwa 90 km von Barcelona entfernt ist. Die Fahrt vom Busbahnhof Barcelona Norte dauert weniger als eine Stunde und kostet 12 EUR. Im Busbahnhof gibt es Gepäckaufbewahrungsfächer, doch man muss nur mit Münzen bezahlen. Es gibt keine Wechselmaschine für Scheine. Вишикувалися пташечки Райана... Die Vögel von der Ryanair treten an... Жирона – основна база Ryanair в Іспанії. Власне, крім Ryanair, інших авіакомпанії тут я не побачив. Але рейсів стільки, що міжнародному аеропорту Girona - Costa Brava може позаздрити навіть Бориспіль, головні повітряні ворота України. Про регіональні аеропорти України я взагалі мовчу. Наразі аеропорт Gerona – Costa Brava інтенсивно розширюється. Будується ще один термінал і новий торговельний центр. Незабаром до аеропорту буде підведено залізницю, і тоді з Жерони та з Барселони сюди ходитимуть швидкісні електрички. Крім того, що Жерона стала аеропортом дешевих авіаліній для Каталонії, це тепер основний аеропорт і для тих, хто подорожує на гірські курорти Андорри. Girona ist der Knotenpunkt von der Ryanair in Spanien. Ich bemerkte keine andere Gesellschaft auf dem Flughafen, doch die Flüge sind so zahlreich, dass sogar Boryspil – das Hauptlufttor der Ukraine den Flughafen von Girona beneiden darf. Um den Flughafen herum wird viel gebaut. Zur Zeit baut man ein neues Terminal. Bald wird der Flughafen der Eisenbahnlinie angeschlossen. Girona ist heute auch ein wichtiger Flughafen für diejenigen, die sich auf die Kurorte in Andorra machen. ( ДИВИТИСЯ ДАЛІ / MEHR FOTOS ) Посадку я знімав на відео: Ich nahm das Video der Landung auf: (16 Comments |Comment on this)
Friday, July 3rd, 2009
11:28 pm	Нотатки мандрівника (поверненння) / Rückkehr Прилетів сьогодні вночі з Кьольна до Києва. Батьківщина зустріла звично: лукавими та нав'язливими чіпляннями таксистів - це те, чого немає вже навіть у країнах Балтії. Не так давно ми з agarit спілкувалися на тему, чи є, зокрема, Естонія Європою чи поки що ні. Так ось, за дуже важливим показником того, як та чи інша країна зустрічає іноземців (особливо тих, що вперше опинилися в країні), Естонія та Латвія - це безперечно Європа. Україна же зустрічає іноземців звичними зграями вкрай нав'язливих таксистів, що пруться за тобою ще добрих сто метрів, перетворюючи таким чином нашу Неньку на якесь подібство арабського світу (а там за високими парканами чотири- чи п'ятизіркових готелів цей світ вельми незатишний, якщо хто не знає). Через те, що прилетів о першій ночі, зупинився в аеропортівському готелі в Борисполі. Готель, що давно вже конче потребує ремонту (обшарпані меблі, зламана сантехніка), виставляє мінімальну ціну за одномісний номер 605 грн. (60 євро приблизно). Інтернету в готелі немає. В кімнаті духота, кондиціонеру нема. Лише за добу до того я так само ночував у аеропортівському готелі - лише в Німеччині. Ідеально чистий і відремонтований. Працює кондиціонер. Само собою, є wi-fi інтернет. Стіни і вікна мають покращену звукоізоляцію, бо готель в аеропорті. Коштує 46 євро. Я себе питаю: німці що платять менші податки чи менші зарплати персоналу?.. Як політику українського підприємства послуг ще по-іншому назвати як не прагнення надприбутків?.. Причому я в таких випадках говорю: "Добре! Якщо працюєте виключно для іноземців, то поставте ціни хоча б як на Заході. Втім, на Заході готелі, подібні бориспільському, є. Усе там є... Лише красна ціна такому готелю на богатому ситому Заході - 30 євро і не більше. А не 60 євро! Я часто говорю друзям і знайомим, що ми тут за багато які послуги дико переплачуємо, а якщо навіть формально не переплачуємо, то ціни навіть на місцеві (sic!) продукти харчування, скажімо, лише в півтора-два рази нижчі за аналогічні місцеві харчі на Заході. І тут згадуєш, що середня зарплата відрізняється не вдвічі, а на порядок... Тому наша Ненька - дуже дорога країна насправді. Це відчуваєш, коли побуваєш в країнах ЄС. Крім проблеми цін, що коротко можна охарактеризувати, як "дорого і мерзотно", є ще проблема загальної озлобленості й агресивності у взаємовідносинах людей - це теж я особисто миттєво помічаю кожного разу, коли повертаюся з зарубіжної поїздки в цивілізований світ. Манера їзди водія бусика, що мене і ще кількох людей віз з аеропорту, неприємно вразила. Агресивно-хамська манера. Дивовижно, як мало часу треба, щоб відвикнути від цієї рідної гидоти! Не розумію, і чому це українці самі себе вважають добрим лагідним народом?.. Ціну цій "лагідності" пізнаєш миттєво, перетинаючи наш кордон із західного боку. Потім, звісно, адаптуєшся (наростає потихеньку крокодиляча шкіра, так необхідна для виживання в наших краях), втім знання, як може бути по-іншому, лишається. І це найбільш нестерпне. Тепер позитив. Сьогодні в Києві знайшов прекрасний ресторан кримськотатарської кухні. Називається "Крим". І розташований він прямо на Майдані Незалежності біля МакДональдза. Музичний супровід - турецька попса, що часом звучить навіть приємно. Ціни дуже помірні: можна дуже смачно пообідати на 100 гривень. Це саме такий заклад для середнього класу, яких у Києві конче бракує. Обслуговування дуже гарне. Я собі взяв салат, кебаб і чебурек. Смакує дуже добре. А також два пива. І за все 112 гривень! Абсолютно не пихаті київські ціни! Одним словом, рекомендую. Bin aus Köln in Kijiw (Kiew) zurückgekommen. Das Vaterland hat mich wie gewöhnlich empfangt: mit schlauen und zudringlichen Belästigungen der hiesigen Taxifahrer – das ist eigentlich etwas lang verschwundene sogar in solchen post-sowjetischen Ländern, wie Lettland und Estland. Vor kurzem haben wie mit agarit ein bisschen diskutiert darüber, ob Estland schon Europa ist (weit über der geografischen Bedeutung des Wortes) oder noch nicht. Ich bin der Meinung, dass laut solch wichtigem Parameter wie in welcher Weise ein Land Ausländer (besonders diejenigen, die zum erstem Mal im Lande sind) empfingt, sind bestimmt Lettland als auch Estland schon innerhalb Europas. Im Hauptflughafen der Ukraine dagegen ist durchaus schwer zu verstehen, wo die Bushaltestelle für das Stadtzentrum ist. Die Scheren von Taxifahrer dagegen plagen die angekommenen Passagiere mit Versicherungen, dass sie die niedrigsten Preise anbieten (das ist, natürlich, eine Lüge) und dass der letzte Bus schon abgefahren ist. Da ich um 1 Uhr in der Nacht angeflogen war, stieg ich in dem einzigen Flughafen-Hotel ab. Mich erwarteten ein kleines schwüles Zimmer ohne Klimaanlage mit schäbigem Möbel und der Sanitäranlagen in schlechtem Zustand. Es gab kein wi-fi Internet-Zugang. Ein einziger Computer in der Konferenzhalle des Hotels bot ein Internet-Zugang für 50 UAH per Stunde. Der Preis für Einzelzimmer betrug 605 UAH, etwa 60 EUR. Nur ein Tag zuvor übernachtete ich in einem anderen Flughafen-Hotel – doch in Deutschland, am Flughafen Frankfurt-Hahn. Das dortige Hotel namens Fortuna war sauber, mit schalldichten Wänden und Fenstern. Es gab kostenloser wi-fi Internet. (35 Comments |Comment on this)
Friday, June 26th, 2009
2:06 am	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden (DTM -> BCN) Flughafen Dortmund ist relativ klein und ruhig, doch angenehm. Zur Zeit ist dieser Flughafen der Knotenpunkt in Deutschland für zwei Billigflieger – WizzAir und EasyJet. Аеропорт міста Дортмунд в Німеччині відносно невеликий і спокійний. Але, безперечно, приємний. Поруч знаходяться два великі аеропорти – Дюссельдорф та Кьольн-Бонн, через які й літає переважна більшість мешканців Рурського Басейну. Рентабельність же дортмундського аеропорту повністю залежить від низькобюджетних перевізників. Наразі Дортмунд є основною базою в Німеччині для двох перевізників – WizzAir та EasyJet. До речі, WizzAir звідси виконує рейси також до Києва та Львова. Und hier ist der Flugzeug, der mich nach Barcelona zu bringen war. А ось літак, що мав доставити мене до Барселони. ( ДИВИТИСЯ ДАЛІ / MEHR FOTOS ) (Comment on this)
Wednesday, June 24th, 2009
7:36 pm	Нотатки мандрівника (свято Івана Купала в Андалусії) / Notizen eines Reisenden (San-Juan-Fest) Культури народів світу пов’язані куди більше, аніж нам часто здається. Причому деякі зв’язки виникли задовго до того, як глобалізація стала загальним поняттям. Причиною, звісно є Матінка Природа з її універсальними явищами, зокрема, днями сонцестояння. Такі дні були важливими що для африканських племен, що для кельтів на Альбіоні, що для стародавніх слов’ян між Віслою та Ельбою. Усі ці різні племена були, звісно ж, поганцями з культом Сонця. Пізніше християнській церкві нічого не залишалося, як намагатися якось адаптувати прадавні поганські свята. Так і виникло свято Івана Купала, яке церква присвятила Івану Хрестителю. Буквально щойно мав нагоду відсвяткувати Івана Купала – лише в його іспанському варіанті. В Іспанії це колишнє поганське свято називається так само, себто San Juan. Втім, є свої особливості. Святкувати можна два дні, точніше, дві ночі. Увечері 23 червня іспанці масово виїжджають на узбережжя (географічне положення та прекрасні іспанські автобани уможливлюють те, що дістатися узбережжя легко звідусіль). За традицією, на березі моря розпалюють вогнище і рівно о півночі спалюють у вогнищі записку з бажаннями. Після чого стрибають через вогнище один раз, потім оббігають навколо нього сім разів і мерщій біжать купатися в море. Зануритися обов’язково слід з головою. Ніч з 23 на 24 червня. Пляж курортного містечка Salobreña на узбережжі Costa del Sol. Це єдиний день, коли офіційно дозволяється на пляжах розводити вогнища. Наступного ранку працівники муніципалітету ретельно приберуть попелища та сміття. Треба сказати, що переважна більшість іспанців своє сміття після пікніків ретельно прибирає. (12 Comments |Comment on this)
Sunday, June 21st, 2009
11:23 am	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden Мені дуже сподобалися обидві балтійські країни, які я відвідав - Латвія та Естонія. Мені імпонує те, що - на відміну від моєї рідної України - суспільство в країнах Балтії в цілому чітко усвідомлювало, чого воно хоче в стратегічному плані. Саме тому литовці, латиші та естонці знаходяться в клубі цивілізованих європейських держав. А Україна моя рідна десь "зависла" - і це жодним чином не «третій шлях». Ні, це вічна українська невизначеність, помножена на успадковану з радянських часів психологію утриманців, неповагу до законів і, головне, до приватної власності. Спільним між Естонією та Латвією є також успадкована з часів радянської імперії частка чужого населення, інтеграція якого – справа нелегка ще й тим, що свого часу прибульці приїздили не як, наприклад, колись турки чи югослави до Німеччини, а радше як британці до Індії. Саме як «білі люди» до тубільців. І дарма що більшість тих «білих людей», будучи лімітниками на будівлях соціалізму, рівнем побутової культури суттєво поступалися тубільцям – головне, це оця мерзотна кіплінгівська психологія. Але як би там не було, інтеграція чужинців відбувається доволі успішно, в чому я мав нагоду переконатися. Особливо це стосується молодшого покоління. Із відмінностей не можу не відзначити те, що Естонія виявилася куди успішнішою за Латвію – яка так само вже далеко не є совковою країною й успішно розвивається. Але Естонія – це справжнє відкриття для мене. Особливо зважаючи на те, що відвідувати Естонію я спочатку не планував, і все робив спонтанно. У мене там жодного знайомого (на щастя, Ейтан і тут мені допоміг, порадивши чудовий недорогий готель). Естонія, якщо стисло, - це вже нормальна розвинена європейська країна. Це і є дивовижним, коли згадуєш, що якихось двадцять років тому Естонія та Україна були в одній імперії. Ну, що ж, кожен обирає свій шлях розвитку… (19 Comments |Comment on this)
Saturday, June 20th, 2009
11:55 am	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reiseinden (RIX -> BRE) У міжнародному аеропорті Риги. Im Flughafen Riga. ostseer провів мене до аеровокзалу, де ми поснідали. Я дуже вдячний Ейтанові за прекрасні екскурсії та іншу допомогу, завдяки якій моє перебування в Латвії було дуже приємним. ostseer begleitete mich bis zum Flughafen und wir frühstückten zusammen dort. Ich bin Eytan sehr dankbar für seine Hilfe während meines Aufenthalts im schönen Riga. Рига проводжала мене сльозами проливного дощу… Riga schluchzten mit starkem Regen, als ich mich verabschiedete… :-) ( ДИВИТИСЯ ДАЛІ / MEHR FOTOS SEHEN ) (9 Comments |Comment on this)
Wednesday, June 17th, 2009
3:22 am	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden (KBP -> RIX) Компанія AirBaltic – дещо унікальна. Насамперед тим, що займає нішу між справжніми дешевими перевізниками та традиційними національними авіакомпаніями. Вона дозволяє 20 кг багажу, у неї існує бізнес-клас, квитки можна купувати в офіційних представництвах. У той же час, ціни квитків економ-класу доволі невисокі, за їжу пасажирам економ-класу доводиться платити. Die Fluggesellschaft AirBaltic besetzt die Nische zwischen traditionellen Passagierförderern und Billigfliegern. Man darf 20 kg Gepäck beim Check-in abgeben, es gibt die Business-Klasse, und Tickets werden durch die Niederlassungen und Offices in verschiedenen Ländern verkauft. Dabei sind die Preise der Ökonom-Klasse relativ niedrig, und die Speisen und Getränke am Bord sind kostenpflichtig. ( ДИВИТИСЯ ДАЛІ / MEHR FOTOS ) (10 Comments |Comment on this)
Saturday, June 13th, 2009
5:08 pm	Нотатки мандрівника / Notizen eines Reisenden Спочатку реклама. Erstens, eine Werbung. Естонська автобусна компанія Eurolines – найкращий пасажирський автоперевізник із тих, якими мені доводилося користуватися. Я пишу цей допис, знаходячись в автобусі Таллінн – Рига. Ось щойно перетнули кордон з Латвією і мій мобільник сповістив про входження в латвійський роумінг. Коли я взнав, що в автобусах цієї фірми є wi-fi доступ до інтернету, то моєму приємному здивуванню не було меж. Виявилося, що біля сидіння навіть розетка 220 В є! Автобус дуже комфортабельний. Навіть є кавовий автомат. Кава, як і інтернет, – безкоштовно. Те що є в салоні туалет, розуміється вже само собою. Die estnischste Busgesellschaft Eurolines ist die beste Firma von denen dieser Art, die ich bis heute benutzt habe. Ich schreibe jetzt in dem Bus Tallinn – Riga. Erst jetzt haben wir die Grenze zwischen Estland und Lettland überquert, und mein Handy ist in den lettischen Roaming geraten. Als ich herausfand, dass es im Bus einen Internet-Zugang ist, wurde meine Begeisterung einfach maßlos. Es stellte sich heraus, dass neben dem Sitz sogar eine 220V-Steckdose vorgesehen ist. Der Bus ist sehr komfortabel. Man findet hier auch eine Kaffeemaschine. Sowie das Internet, als auch der Kaffee sind kostenlos. Eine Toilette im Bus ist schon eine selbstverständliche Sache. Квиток економ-класу Таллінн – Рига коштує від 15 до 17 євро. Купувати можна також по інтернету. В автобусі є також відсік бізнес-класу. Усе це надзвичайно відрізняється від того, що пропонують українські перевізники. Eurolines пропонує також рейси до Києва, але їхати так далеко не варто: по-перше, довго, по-друге, через Білорусь (тамтешні митники й прикордонники набули дуже лихої слави), по-третє, обійдеться це у 180 євро. Авіакомпанія AirBaltic натомість доставить вас із Києва до Риги лише за 160 євро, а в окремі дні взагалі за 80 євро! Естонські хутори за вікном змінилися латиськими хуторами. А вони, до речі, відрізняються… Die Fahrkarte Tallinn-Riga kostet von €15 bis €17. Ein Internetkauf ist auch möglich. Das unterscheidet sich drastisch davon, was die ukrainische Passagierförder anbieten. Eurolines bietet auch die Route nach Kijiw (Kiew), doch es lohnt sich nicht, mit dem Bus von Baltikum nach der Ukraine zu fahren. Erstens, ist die Fahrt zu lang; Zweitens, man muss durch Weißrussland fahren (wo die Grenz- und Zollkontrolle besonders nörglerisch ist); Und drittens, kostet es etwa 180 Euro. Die Fluggesellschaft AirBaltic dagegen, fliegt von Kijiw nach Riga für 160 Euro, manchmal sogar findet man Angebote für 80 Euro. Auf die estnischen Bauerngüte folgten jetzt die lettischen. Und gibt es Unterschiede zwischen den beiden… (8 Comments |Comment on this)
Monday, June 1st, 2009
2:48 am	І ще про перебування в прекрасному Києві GPS – надзвичайно корисна річ. Кілька днів тому поїхав до столиці ранковим експресом. За допомогою GPS, встановленої на кишеньковому комп’ютері ASUS A696, слідкував за пересуваннями. Як з’ясувалося, найбільша швидкість, яку розвиває експрес Харків-Київ – це 140 км/год. І то, лише на ділянці від Гребінки до Яготина, де залізниця проходить ідеально по прямій. А так – кілометрів 100–110 на годину. Тож, експреси наші явно не TGV... :-) Цікаво, як швидко в українців з’явиться можливість пересуватися швидко й хоча б відносно недорого в межах власної країни?.. Справжніх швидкісних залізниць нам ще довго не бачити, залишається сподіватися на дешевих авіаперевізників. Майбутній чемпіонат Європи з футболу повинен цю справу пришвидшити. У самому ж Києві гуляти з GPS – справжнє задоволення. Раніше, скажімо, від вокзалу до району метро „Арсенальна” я би проїхав на метро, але цього разу мені захотілося пройтися. Між Бесарабкою та вулицею Івана Мазепи, куди мені, власне й треба було, розташовані печерські пагорби з вузькими заплутаними вуличками, де немісцевому легко заблукати без мапи. Маючи в кишені pocket pc з GPS, я дуже впевнено і з задоволенням прогулявся абсолютно незнайомими вулицями. І головне: не треба нікого питати дорогу! А дорогу питати я чомусь дуже не люблю. Тому GPS – саме для мене. Незабаром випробую чудову цяцьку в кількох європейських містах. Заодно випробую GPS на борту літака. Не впевнений чи працюватиме коректно на висоті 9 км, але спробую. Буду напевне знати, де пролітаємо і з якою швидкістю. *** Піцерія “Mario’s” знову не підвела. Я дуже смачно там перекусив. Під вечір же вирішив перевірити іспанський ресторан La Paella, про який нещодавно згадував. Скромний ресторанчик на вулиці Саксаганського, де навіть вхід з двору, просто підкорив моє серце. Приємно, коли ресторан виявляється саме таким, яким він себе заявляє на власному інтернет-сайті. Це дуже нетиповий київський ресторан. Він нетиповий кількома речами. По-перше, і власник, і шеф-кухар ресторану – іспанець. Для України це дивно, бо це в Західній Європі, коли ви завітаєте до ресторану італійської чи, скажімо, японської, кухні, то ви побачите там персонал – італійців чи, відповідно, японців. Не завжди, але як правило. Але в Україні це рідкість. По-друге, на відміну від ресторацій, відкритих українськими бізнесменами, в La Paella абсолютно не відчувається якоїсь мерзотної „розпальцівки”: коли незатишно й водночас дуже дорого – усього, що дуже притаманно „еклектичним” столичним ресторанам. Крім того, що вони дорогі, такі заклади якісь ... ніякі. Вони просто не мають свого обличчя, „родзинки”... Коли я зайшов у двір будинку, то перед входом побачив вельми скромну машину з іспанським номером. Не відклалося в пам’яті, яка марка, але напевне, щось вельми й вельми посереднє, на кшталт форду. Це напевне була машина самого господаря ресторану. Одразу миттєво згадалося, що саме дивує практично всіх іноземців, які приїздять сюди: це величезна кількість автівок преміум-класу. Коли я розповідаю людям, які ніколи не були в Західній Європі, про те, що у Відні чи Парижі чи Мадриді не побачиш такої кількості Lexus, BMW, Porsche і подібних машин, як у Києві чи Харкові, мені не вірять. Такої кількості люксових машин у доволі бідній країні... Бідній насамперед на тлі тих країн, де ці всі марки виробляються. А іспанець-власник ресторану цілком нормально почувається в машині для середнього класу. Мабуть, тому що йому потрібно на ній їздити, а не доводити перед кимось свій соціальний статус, чим дуже люблять перейматися в Україні. Ресторан виявився затишним і не дуже великим. Два маленькі зали. Сам господар закладу Фернандо Мелчор за сусіднім столиком іспано-англійським суржиком теревенив з чарівною брюнеткою – в вочевидь його гостею. Брюнетка прекрасно говорила англійською і погано іспанською, а Фернандо – відповідно навпаки, але їм це абсолютно не заважало спілкуватися. :-) Теревені з брюнеткою абсолютно не перешкоджали Фернандо в тому, щоб контролювати загальну ситуацію. Коли офіціантка підносила комусь із гостей чергову страву, то він часто підходив до столику і коротко розповідав про особливості приготування. Відповідно, він регулярно дефілював між столиків, коротко обмінюючись з гостями парою слів. Іноді він відходив на п’ять чи десять хвилин на кухню, залишаючи брюнетку на самоті, - напевне, щоб проконтролювати процес приготування. Тріску по-біскайськи він приніс мені сам, прокоментувавши, що саме так тріску готують у нього на малій батьківщині. Ми познайомилися. Фернандо виявився родом із Землі Басків. Риба була просто шикарною! Приготування риби в приатлантичних провінціях Іспанії – Галісії, Астурії, Кантабрії та Країні Басків - доведено до межі досконалості. Фернандо також сказав, що його ресторан – єдиний в Україні ресторан іспанської кухні. Це правда. Якщо, скажімо, приготувати піцу відносно нескладно, то спробуйте приготувати паелью! Те що шеф-кухар сам підходить до гостей і розмовляє з ними, створює дуже незвичну для наших ресторанів атмосферу. Навколо за сусідніми столиками звучала іспанська мова, і я дуже швидко відчув, що невеликий ресторан дона Фернандо є місцем спілкування для іспаномовних людей, яких доля занесла працювати до Києва, – будь то дипломати чи працівники компаній. При цьому ресторан зовсім не дорогий. Це дійсно заклад для середнього класу – те, чого мені так бракує в Києві, де є заклади „для бідних” (які обідають за ціну до 40 гривень) і „для дуже багатих” (для яких рахунок за скромний обід становить від 300 гривень і вище), про що я зовсім нещодавно писав, отримавши цілу низку здивованих відгуків від LJ-друзів на тему того, чим мене не влаштовує „Пузата Хата” та інші фастфуди. Ну, дійсно, навіщо викобенюватися: жери у фастфуді й буде тобі щастя! Оце їхнє здивування вже вкрай здивувало мене! :-) Мене здивувало те, що багато хто не розуміє, що відсутність у столиці чи, скажімо, надзвичайно мала кількість цілого класу закладів харчування (між „40” і „300”) не є нормальним явищем. Я розповів Фернандо, що вже не раз бував у Іспанії і що мені надзвичайно приємна і атмосфера, і кухня його ресторану, але при цьому зауважив, що чомусь в його ресторані немає іспанського пива. Для мене свого часу стало справжнім відкриттям те, що в Іспанії, виявляється, не лише вміють робити першокласне вино, але й чудово варять пиво! На це Фернандо сказав, що, на жаль, в нього немає ліцензії на імпорт алкоголю. Ліцензію оплачувати для нього дуже дорого. Тому він може пропонувати лише напої від офіційних оптових імпортерів. І якщо з іспанськими винами проблем немає, то пиво іспанське оптові мережі сюди не завозять. Тому пиво в нього те, яке можна дістати на нашому ринку. Розплатившись, я подякував господарю за смачну вечерю й запевнив його, що тепер я його клієнт. І це щира правда: я тепер буду заходити в його заклад, коли приїжджатиму до столиці. Вийшовши на вулицю, стикнувся з якимось блаженним голодранцем, який буквально заволав до мене: - Здрааасьтє! Скажитє, я до Лаври так дойду? - Так. Ви йдете у правильному напрямі, але звідси далекувато до Лаври. Вам би на метро... - Нічівооо! Я дойду! С прааазнічком вас! - І вас... „У цих православних через кожні два дні черговий „празнічєк”, - подумалося. „Але головне, щоб людині щастя було”. Я пішов собі на вокзал. (23 Comments |Comment on this)
Sunday, May 24th, 2009
4:23 am	Декілька світлин Києва Готель „Прем’єр Палац” у Києві. Наскільки я знаю, це взагалі перший в Україні п’ятизірковий готель. Зрозуміло, що за радянських часів шикарними готелями вважалися „Інтуристи” з валютними барами. Фактично ж це були тризіркові готелі (але радянські люди про це не здогадувалися і не їхня в тому провина). Уже за новітніх часів стали з’являтися готелі високого класу. Їх ненормально мало (у Києві, дуже великому місті й столиці держави, є лише два готелі класу deluxe), але вони принаймні уже є. До 2007 року взагалі був один – оцей Прем’єр Палац. Формально я сфотографував будівлю банку, але головне тут не це. Вирази облич людей. Похмурість, якась пришибленість, часом відверта озлобленість – це те, що помічаєш в Україні одразу по прильоті з-за кордону. І це не залежить чи, скажімо так, не прямо залежить від прибутків. Україна далеко не найбідніша країна світу. Є величезна кількість місць на Землі, де люди живуть значно бідніше і при цьому на них не стоїть печатка вселенського нещастя. Взяти ті ж країни Латинської Америки, наприклад. Кумедний чувачок у футболці з радянським гербом і кепончиком “CIA”. :-) ( ДИВИТИСЯ ДАЛІ ) (62 Comments |Comment on this)
Monday, May 18th, 2009
5:43 am	Моя постійна проблема під час перебування в Києві У Києві мене постійно спотикає одна основна проблема: де поїсти. :-) Київ у цьому плані мене трохи дивує: таке враження, що закладів для середнього класу в місті дуже й дуже бракує. Подорожуючому Київ пропонує або фастфуди на будь-який смак. Ну, а хто не любить їсти у фастфудах, то ласкаво просимо до дорогущих ресторанів. Їх теж у Києві навалом. Це зрозуміло, в місті не лише є верхній клас, але й дуже багато іноземців. Втім, де як не в столиці бути й відносно високому прошарку середнього класу?.. Марно шукаючи недорогі пристойні ресторанчики, я все задаюся питанням: „А де ці всі натовпи програмістів, сисадмінів та різноманітних менеджерів середньої ланки, яких у Києві більш, ніж достатньо. Невже вони всі задовольняються фастфудами?.. Чи готові часто ходити до шикарних ресторацій?.. У Харкові я знаю достатньо місць саме для середнього класу. Де годують дуже смачно і ще не дуже дорого. Яскравим прикладом такої ... аномалії (?) є, скажімо заклади типу Irish Pub. Вони є багато де в світі. На цей час я відвідав чотири ірландських паби – у Харкові, у Києві, у Відні та в Парижі. Та ось, що цікаво: три із чотирьох пабів (Харків, Відень і Париж) об’єднує те, що це заклади для середнього класу. Але не київський! У Києві Irish Pub на вулиці Володимирській (називається „The Golden Gate Pub”) біля метро „Золоті Ворота” – це дорогий ресторан! Тобто втрачається сама по собі концепція ірландського пабу! Коли я туди завітав, то меню мене неприємно вразило височенними цінами. Публіка – здебільшого люди в гарних костюмах, що вирішували ділові питання. Якась дивнувата атмосфера для ірландського пабу. Наскільки я знаю, є ще інший паб “O’Brian” у Києві. Треба буде завітати туди. Може, він більше відповідає моїм уявленням про ірландський паб. Куди ходить провести культурно вечір за приємним спілкуванням і келихом пива київський середній клас, для мене наразі загадка. Невже до „Пузатої Хати”??? :-))) У Києві мене стабільно виручає мережа „Якіторія” – недорогий ресторан японської кухні. Вони є в Харкові. Вони є і в Києві. Там я зазвичай і обідаю, коли буваю в столиці. Але цього разу мені захотілося нашої їжі. Майже навпроти „Якіторії” на бульварі Тараса Шевченка побачив кафе європейської кухні „Колібрі”. Гарний інтер’єр і люди всередині сидять. Ну, думаю, якщо люди є, значить нормальне кафе. Обслуговування дійсно дуже гарне, але їжа ... так собі. А ля їдальня в піонерському таборі. Я так і не зрозумів, чому туди ходять люди. Причому з розмов відвідувачів з офіціантками було видно, що то постійні клієнти. Вийшовши з „Колібрі”, я все думав, ну чому, наприклад, в малознайомому мені Львові я можу бути впевненим відсотків на дев’яносто, що куди б я не зайшов, буде дуже смачно. Чому в маленьких Чернівцях ми з omo буквально навмання завітали до першого-ліпшого кафе – і було все прекрасно! І чому мені стабільно не щастить у цьому плані в Києві?! :-))) Або цінова категорія не відповідає вигляду закладу, або геть не смачно! Наступного дня, гуляючи вулицею Саксаганського, натрапив на піцерію “Mario’s” Мені припав до вподоби зовнішній вигляд і можливість зайняти столик біля вікна. Ціни приємно здивували: вони були на рівні харківських. Обслуговування гарне і кухня непогана. Принаймні, я із задоволенням з’їв кальцоне, а на десерт – чізкейк з капучино. Моя улюблена Pizza Bella в Харкові все одно краще, але Mario’s - цілком нормальний заклад, щоб пообідати там. Матиму цю київську піцерію на увазі. До речі, таке враження, що це одеська мережа, бо в Одесі в них більше піцерій, аніж у Києві. ( ДИВИТИСЯ Й ЧИТАТИ ДАЛІ ) (33 Comments |Comment on this)
Saturday, May 16th, 2009
5:57 pm	Вишгород Вишгород – це тихе спокійне місто безпосередньо на північ від Києва. Колись давно у Вишгороді правили удільні князі. Після монгольської навали місто знелюдніло й надовго втратило своє значення. У наш час із цікавих об’єктів варто виділити церкву Бориса і Гліба, а також Київську ГЕС. За останні роки Вишгород доволі суттєво розрісся: близькість до столиці, порівняно нижчі ціни на житло і спокійний ритм життя приваблюють до міста тих, хто працює в Києві, але хотів би уникнути тамтешньої метушні. Одним словом, у випадку Вишгорода поступово складається типова для усіх сучасних мегаполісів ситуація. Переночувавши в прекрасній сім’ї omo та Інни, я вирішив таки піднятися на високий пагорб, щоб зблизька пофотографувати церкву Бориса і Гліба. Борис і Гліб – сини князя Володимира Великого, що 988 року приніс на Русь християнство. Наразі православна церква визнає їх за святих, хоч загинули вони не за віру як таку, а були вбиті за наказом їхнього брата Святополка (найстаршого сина князя Володимира, якого традиційно тепер називають Святополк Окаянний) в результаті братовбивчої боротьби на спадщину батька. У межах християнської етики братовбивство є одним з найтяжчих гріхів, втім Святополк – як не цинічно це звучатиме – був справжнім сином свого батька Святого Володимира-Хрестителя, який свого часу самий знищив усіх своїх братів як потенційних претендентів на трон. Відсутність чіткого юридичного порядку спадкування престолу була однією з найбільших проблем середньовічної Руси – цього аморфного феодального утворення, вельми слабко об’єднаного родинними та релігійними узами. Нічого дивного, що Святополк, будучи старшим, але нелюбимим сином, жив в удільному місті Вишгороді і мучився, спостерігаючи за тим, якою ласкою Володимир оточив свого сина Бориса і на той момент ще підлітка Гліба, які постійно були при ньому в Києві. З політичної точки зору, немає нічого дивного в тому, що в тих конкретних умовах перше, що зробив Святополк по смерті батька, - це мерщій поскакав до Києва, щоб посісти трон, допоки Борис був відсутній і в Києві знаходився лише молодий Гліб. Нічого немає дивного в тому, що Гліб мусив поспішно бігти з міста, не дочекавшись навіть поховання свого батька. З подібних подій починалося княжіння практично всіх київських князів. Принцип простий: на момент смерті батька встигнути першим зайняти столицю і змогти нейтралізувати всіх потенційних суперників. Неважливо в який спосіб. Особливість поведінки Бориса і Гліба в тому, що вони пішли на смерть прекрасно знаючи про серйозну небезпеку з боку старшого брата і маючи усі можливості, щоб її уникнути. Достатньо згадати, що на момент смерті Володимира його син Борис повертався з військового походу проти печенігів. Тобто в його розпорядженні були великі збройні сили, з якими він цілком міг спробувати вибити старшого брата з міста. Тим більше, що його воєводи всіляко намовляли Бориса на такий варіант – цілком логічний варіант для тих часів. Особливість же „нелогічної” поведінки обох братів (вони прекрасно знали характер свого брата, з яким у них були погані стосунки) полягає ймовірно як в особливостях виховання обох при дворі Володимира, так і в тому, що обидва були надто набожними християнськими неофітами. Нагадаю, це був 1015 рік і християнству як офіційній релігії на наших теренах не було й тридцяти років на той момент! Будучи набожним християнином, Борис якось не врахував, що далеко не всі навколо нього настільки ж набожні й дотримуються моралі, яку прищеплює нова релігія... Православна церква почитає Бориса і Гліба за неспротив злу насильством та жертвування собою задля уникнення братовбивчої ворожнечі. Вишгород. Церква Бориса і Гліба на високому березі Дніпра. Вважається, що саме тут поховано тіла Бориса і Гліба. ( ЩЕ БАГАТО СВІТЛИН ) (38 Comments |Comment on this)
1:07 am	Парочка кричущих відмінностей між Києвом і Харковом Вранці повернувся зі столиці, де плідно провів пару днів. Зі здивуванням відчув сьогодні, як сильно болять м’язи ніг, – так, ніби багато крутив педалі велосипеду після тривалої перерви. І це притому, що я дуже люблю ходити пішки і прогулянки до 10 км на день для мене є абсолютно звичайною річчю. Вочевидь Києвом гуляв значно більше й інтенсивніше. Вчергове хочеться побідкатися про те, що інфраструктура перевезень доволі недорозвинена. Укрзалізниця пропонує купе першого класу (т.зв. „СВ”) за ціною, що в чотири рази (!) перевищує вартість купе на чотири місця. Тобто задоволення проїхати у більш-менш людських умовах з Харкова до Києва коштує наразі 439 гривень, Укрзалізниця невпинно підвищує тарифи. Здавалося б, це на радість дешевим авіаперевізникам – але ні. Сюди, у друге за величиною місто України поки що доводиться літати на металобрухті за дуже дорого. І рейсів мало. А так уявити собі: два величезних мегаполіси! А швидко й зручно доїхати проблема! Київ у моїх очах за кількома параметрами вигідно відрізняється від Харкова. По-перше, за куди інтенсивнішого транспортного руху, аніж у Харкові, їздять у Києві значно акуратніше. Усе в порівнянні! У Харкові я тричі подумаю, аніж ступлю на пішохідний перехід, де немає світлофора. Можна бути формально правим, але хто компенсує здоров’я, якщо тебе переїдуть?.. У Харкові взагалі місцеві водії лише нещодавно узнали, що на „зебрі”, виявляється, пішохід має пріоритет, і визнають цей пріоритет, в основному, лише в самісінькому центрі міста. Приємно також те, що у Києві на вулицях звучить значно менше мату. Харків (та інші міста Сходу) – це просто жах! Матюкаються голосно, не соромлячись. Якесь тотальне обидлячування буквально на очах відбувається. Скажімо, я не розумію, коли голосно матюкаються гарно одягнені студенточки із благополучних (ззовні принаймні) сімей. Це щось абсолютно нове. Якесь дивне нове покоління підійшло. На цю тему я висловлювався вже. Третьою приємністю стало практично повна відчутність т.зв. георгіївських стрічок на автівках і на одязі людей. Скажу відверто: мене просто обурює подібна манера „вшановувати” полеглих і ще живих учасників тієї війни. Вже рік тому я писав про те, що думаю з приводу кампанії чіпляння означених стрічок. За рік що минув лише підтвердилася сумна тенденція: чим менше залишається реальних ветеранів війни, тим все більш вульгарних, а часом просто гротескних форм набуває святкування перемоги над нацизмом. Давньої перемоги, здобутої геть іншим поколінням; перемоги, за яку влада неуспішної (дуже важливе слово тут!) країни відчайдушно чіпляється як за якийсь фетиш, чого в здоровому суспільстві бути просто не може. У здоровому суспільстві кладуть квіти на могили полеглих, моляться за упокій душі (хто в Бога вірує), матеріально і морально підтримують тих, хто ще з нами. А не виробляють мільйони стрічок за такою собівартістю, що всіх уцілілих ветеранів Другої світової можна було б за ці гроші на Лазурний Берег Франції відправити! З персональною медсестрою. І не обліплюють псевдо-патріотично свої автівки й одяг стрічками, які люди іншого покоління заробляли кров’ю в бою! Не думаю, що обидва мої діди, які полягли на тій війні, зраділи б, довідавшись, що через пару поколінь їх „вшанують” отак: Це в столиці Росії – країни, що надто полюбляє повчити своїх балтійських сусідів того, як ставитися до полеглих на війні і де їх належить ховати. І нічого так: хто з георгіївською стрічкою до стриптиз-клубу 9 травня завітає, тому 50% знижки, щоб на бл..дей подивитися. „За побєду, ітіть єйо так!” Типу, вони „пам’ятають і пишаються”... Це у „фашистській” Естонії з усіма належними почестями прах полеглих солдатів переносять із автобусної зупинки на цвинтар – туди, де і мають покоїтися полеглі. А в сусідній країні, яка цим так обурювалася, витрачають величезні гроші на помпезний парад, друкування десятків мільйонів георгіївських стрічок собівартістю 1 руб 60 коп. кожна. В Україні стриптиз-клубів, куди за георгіївську стрічку пускають зі знижкою, поки що не спостерігається, але, я боюся, це лише поки що. Бо партія Регіонів, яка на Сході є панівною політичною силою в місцевих органах влади, тупо копіює усе, що йде з Москви. І народонаселення тут відповідне. На превеликий жаль. Так ось, у Києві мені було дуже приємно цього не бачити. (24 Comments |Comment on this)
Tuesday, May 5th, 2009
4:10 pm	Витівки від Ryanair / Neue Scherze von Ryanair Ця авіакомпанія завжди відрізнялася, скажімо так, нестандартним підходом до ведення бізнесу. Починаючи з того, що Ryanair – взагалі перший в Європі т.зв. бюджетний авіаперевізник (low-cost), що свого часу вніс кардинальні зміни в концепцію пасажирських авіаперевезень. Наразі Ryanair – третя на європейському континенті авіакомпанія, що за обсягом перевезень поступається лише Air France-KLM та Lufthansa. Компанія завжди відрізнялася рекламними акціями „на межі фолу” та нестандартними маркетинговими ходами. Ось, наприклад, така реклямка Здається, реклямка не потребує перекладу. :-) Зовсім нещодавно авіапасажири були розбурхані новиною, що нібито Ryan тепер братиме гроші не лише за годування на борту (що є нормою для концепції низькобюджетних перевізників), але навіть за користування туалетом у літаку. Новина зрештою виявилася жартом, якого було запущено самою авіакомпанією для привертання до себе додаткової уваги. Наразі ще один креативний перл: ************************ Flugtickets: Wer mehr wiegt, zahlt auch mehr Gerade Billigflieger sind dafür bekannt, dass sie für Services zusätzliche Gebühren verlangen. Nun hat Ryanair wohl die Idee, mit einer „Fat Tax“ sogar aus dem Übergewicht seiner Passagiere Kapital zu schlagen. [u.s.w.] Авіаквитки: хто більше важить, той більше платить. Саме бюджетні авіакомпанії відомі тим, що додатково стягують плату за послуги. Тепер компанії Ryanair імовірно спало на думку за допомогою так званого „fat tax” – „податку на огрядність” – робити капітал навіть на надлишковій вазі своїх пасажирів. У ході загальноєвропейського опитування серед 100 000 своїх клієнтів Ryanair запропонував висловитися про те, яке ще додаткове на вибір стягнення можна запровадити. За інформацією авіакомпанії більше 30000 пасажирів висловилися на користь стягнення додаткової плати з пасажирів з надлишковою вагою. Наразі вже ця бюджетна авіакомпанія запитала клієнтів про те, яким чином обраховувати нове стягнення: за вагою тіла, за співвідношенням тіла й маси чи за повнотою фігури. Можна з нетерпінням чекати на реалізацію цієї ідеї: чи будуть усіх пасажирів під час проходження реєстрації перед рейсом зважувати? Чи обміряти за допомогою мірної стрічки? Чи пасажирам слід буде сісти в еталонне крісло для визначення положення ременю безпеки та підлокітників? Чи буде - подібно до того, що існує на пошті – запроваджено трафарети, до яких пасажири матимуть пасувати за своєю фігурою? Неважливо що буде, але швидше й простіше від того нудна процедура реєстрації напевне не стане. Можливо, все це ще черговий маркетинговий винахід ірландців. ************************ Найближчим часом, скоріше за все, матиму нагоду скористатися послугами Ryanair. До туалету безкоштовно мене напевне пустять – це вже гарно, а за свою вагу я спокійний. :-) Current Mood: lustig (37 Comments |Comment on this)
Thursday, April 30th, 2009
1:58 am	Чайки в Харкові / Möwen in Charkiw Маленьке диво: у Харкові я побачив чайок. Аж двох... У Харкові є аж чотири річки, але вони надто маленькі. Єдині водні птахи, яких тут можна зустріти, – це качки, що постійно живуть у зоопарку і регулярно літають на річку щось там половити, щоб на ніч повернутися знову до рідних ставків. Я якось звик, що чайку можна побачити на судноплавних річках. На Дніпрі, Волзі, Дунаю, Сені... У Харківській області жодної судноплавної річки немає. Тому й чайки сюди не залітали. А тут раптом, проходячи через міст біля цирку, побачив двох незвичних у цих краях птахів і ще подумав: „Що за дивні голуби?!” Після повного краху радянської економіки, багато підприємств, що нещадно забруднювали наші річки, припинили існування. Це позитивно відбилося на довкіллі: уже в 1990-ті качки із зоопарку стали регулярними гостями на річках. Ось тепер і чайки якимось дивом сюди знайшли дорогу. Не знаю вже з Дніпра чи Дону прилетіли. До Дніпра значно ближче, втім харківські ріки відносяться до басейну Дону. Ein kleiner Wunder: Eine Möwe in Charkiw. Hunderte von Kilometern von der nächsten Meeresküste und etwa 200 km vom nächsten großen Fluss, wo Möwen üblich sind. Ich habe in dieser Stadt für 38 Jahre gelebt und sehe eine Möwe zum ersten Mal. Ich kann das nicht begreifen. Erst dachte ich sogar „Was für eine merkwürdige Taube?!“ :-) Птахи, що літають і пірнають за рибою, - погані фотомоделі. Нормальної камери при собі не було, тож, довелося фотографувати за допомогою мобільного. Як би там не було, а форма крил не залишає сумнівів, що перед нами не голуб. :-) Die Qualität des Fotos ist schlecht. Ich nahm dieses Bild mit meiner Telefonkamera auf. Dazu sind fliegende Möwen durchaus schlechte Fotomodelle. Подивившись на чайок, прогулявся по Москалівці – доволі своєрідному райончику нашого міста. Москалівка – це район, який починається одразу за харківським цирком, вже якихось метрів 500 на південь від центру міста. Дивовижність і ганьба цього району в тому, що час тут, здається просто зупинився. Назва району геть не випадкова – тут дійсно історично селилися ... ну, оці самі. :-) На цій мапі внизу видно цирк на лівому березі річки Харків. Ось тут і починається Москалівка. Теперішнє русло річки Харків (яке й видно на схемі) ще 200 років тому було старицею, а основне русло проходило декілька сотень метрів південніше – там, де зараз вулиця 1-ї Кінної Армії (нормальна історична назва Заїківська). Стариця називалася Нетеч (вода, що не тече). Звідси й сучасний топонім Нетечинська Набережна чи нетечинська вулиця. Тобто стає зрозумілим, чому це уздовж сучасного основного русла існує Нетечинська Набережна в Харкові. Між старицею та основним на той час руслом були заболочені луки. Там ніхто не жив. Приблизно на зламі ХVIII та ХІХ сторіч сталося дивне: стариця знову стала основним руслом, а попереднє русло поступово пересохло. Стали висихати й болота. Десь у 1820-х роках ці землі придбали купці брати Федот та Сергій Карпови. У 1830-х вони забудували пустош і віддавали будинки в розстрочку відставним солдатам – москалям. Так постала Москалівка. Ототожнення солдатів імперської армії з московитами, або ж „москалями” походить ще від часів козацького устрою, коли на українських теренах стояли залоги московського війська. Українці ж, якщо і проходили службу, то як козаки, а не солдати. За часів Катерини Другої сталася уніфікація адміністративного устрою, втім солдатів ще тривалий час називали „москалями” – особливо, стосовно старих солдатів (тоді ж служили не 12 місяців, як зараз...). Саме тому Москалівка була винятком на тлі оточуючих її українських передмість – Гончарівки, Заїківки, Панасівки, Основи та інших. Nachdem ich zwei Möwen in Charkiw sah, ging ich ein bisschen weiter spazieren. Moskaliwka ist ein alter Bezirk in Charkiw. Es ist kaum zu glauben, doch findet man sich nur etwa 500 Meter südlich vom Stadtzentrum in einer ganz anderen Realität. Moskaliwka entstand in den 1830er Jahren auf den getrockneten Sümpfen in der Aue des Flusses Charkiw. Seitdem hat sich im Bezirk kaum etwas geändert. In manchen baufälligen Häusern gibt es keine Wasserleitung und kein Abwassersystem. Seit langem träumen alle Charkiwer Munizipalregierungen diese Häuser niederzureißen und einen neuen Geschäftsbezirk zu erbauen. Doch mangelt es immer an Geld. Wie gewöhnlich... Район Москалівка. Bezirk Moskaliwka in Charkiw Здається, з часів купців Карпових тут мало що змінилося: в будинках немає водопроводу й каналізації. І це менше кілометра від будівлі мерії! За радянських часів зробили так: побудували новий цирк і декілька стандартних дев’ятиповерхових будинків уздовж набережної, щоб прикрити цей сором. А прикривши, – заспокоїлися. :-) Люди ж на Москалівці продовжують мучитися. Існують грандіозні плани забудови цього району офісними будівлями. Це навіть було закладено ще в радянський план розвитку міста до 2000 року. Коли приймали той план, то обіцяли-цяцяли, що по харківських річках ходитимуть водні трамваї... Але навіть у радянські часи грошей вистачило лише на декілька стандартних коробок. Наразі вся та маніловщина розбудови харківського бізнес-сіті благополучно перекочувала до плану розвитку міста до 2025 року. Амінь... Що на Москалівці є цікавого – так це глушилка. Цю споруду тихо ненавиділи усі харків’яни, які мали потребу слухати західні радіостанції (себто люди з інтелектом вище середнього). До 1988 року радіостанції капіталістичних країн глушили. Оця вежа і була однією зі станцій глушіння. На це грошей завжди вистачало. Цікаво, що кожна глушилка мала дволітерний код, який видавала в етер морзянкою через невеликі проміжки часу. Тож, можна було бачити, які станції радіоперешкод працюють у даний момент на даній частоті. Найважче було слухати Радіо „Свобода”. Кожну частоту „Свободи” давили кількома глушилками водночас. Тут уже ресурси не жаліли... Я частково вдячний радянським глушилкам за те, що вони сформувала два моїх життєвих захоплення: радіоаматорство та іноземні мови. В юності я мріяв зробити собі приймач, щоб приймати короткохвильові діапазони 22м, 19м, 16м та 13м. Справа в тому, що чим коротша довжина радіохвилі, тим важче її глушити. Будь-який фізик знає, чому. Тому в СРСР не виробляли КХ-приймачів із діапазонами менше 25м. Взимку 1987 року я зробив собі гетеродинний приймач на означені діапазони. Лише на трьох транзисторах (без НЧ-підсилювача). Схему взяв у старому журналі „Радіо” за 1976 рік. Схема стосувалася приймача для аматорських діапазонів 14м, 20м, 40м та 80 м, але я „підкорегував” гетеродинні контури і отримав те, що мені було потрібно. :-) На тих діапазонах теж люто глушили, але, все ж, там „голоси” проривалися частіше. Ну, а друге захоплення стосується того, що глушили лише передачі мовами народів СРСР. Я заздрив тим, хто міг комфортно послухати новини Бі-Бі-Сі чи Голосу Америки англійською. Und das ist schon ein anderes Merkmal Moskaliwkas. Ein Funkturm ist es heute. In den Zeiten von der Sowjetunion war es ein Verstopfungsturm. Diese Funkstation diente besonders um die westlichen Radios - auch die Deutsche Welle - zu drosseln. Ein kleiner Damm auf dem Fluss Lopan in Charkiw. Невелика дамба на річці Лопань. Річка відділяє Москалівку від Гончарівки. (9 Comments |Comment on this)
Wednesday, April 22nd, 2009
9:01 pm	Рідна вулиця Пушкінська або почуття Атлантиди У минулому дописі я торкнувся забутого сучасниками колись прекрасного маєтку Шидловських і порівняв його з Атлантидою, що поволі зникає в небуття. Наразі я маю нещастя спостерігати таку Атлантиду зовсім поруч із будинком, де живу. Останні три роки в моєму рідному місті Харкові керують шарикови – мер Добкін та його духовний патрон (і фактичний господар цього міста) Геннадій Кернес, куди краще відомий під своїм давнім прізвиськом Ґєпа. Прізвисько цей двічі засуджений пан отримав, ще коли на початку 1980-х крутив у Харкові наперстки. Що таке мер Харкова Добкін, завдяки YouTube, здається, знають усі, хто володіє російською мовою. Якщо хто раптом пропустив, то варто подивитися: http://www.youtube.com/watch?v=q3z2wheJWyk Це таку владу обрали собі харків’яни, після чого я сумніваюся в ментальному здоров’ї значної частини своїх земляків. Ну, а як не сумніватися в ментальному здоров’ї людей, які віддають перевагу сявці над армійським полковником. Суспільство, що під час вільного волевиявлення між полковником і сявкою обирає друге, - дуже серйозно хворе. Так ось, Ґєпа і Допа таки наважилися: трамваї з вулиці Пушкінської зривають. Пушкінська – одна з центральних вулиць Харкова. Уявити собі харківську вулицю Пушкінську без трамваю – дико і важко. В історичному плані це дуже цікава вулиця нашого міста. Вона наповнена історією. Справжня назва цієї вулиці – Німецька. Саме тут від ХVIII сторіччя жила велика німецька громада Харкова. 1899 року вулицю перейменували на Пушкінську з нагоди сторіччя від дня народження Олександра Пушкіна. Район цієї вулиці доволі густо заселений. Тут розташовані численні вузи й медичні заклади. Прибравши трамвай з Пушкінської, наша місцева влада практично залишає центральну частину міста без наземного транспорту. Пушкінська, з якої прибирають трамвай, – це відстань у шість трамвайних зупинок. ( ЧИТАТИ Й ДИВИТИСЯ ДАЛІ ) (55 Comments |Comment on this)
Tuesday, April 21st, 2009
1:18 am	Мерчик. Маєток Шидловських. Сьогодні я отримав дзвінок від alexbard-a з пропозицією відвідати рештки маєтку доби другої половини XVIII сторіччя, що належав полковникові Шидловському та його спадкоємцям у Старому Мерчику. Це приблизно 40 км на захід від Харкова. Шидловські – це старовинний рід української козацької шляхти. Старий Мерчик як родинне обійстя було засноване 1760 року харківським полковником Лаврентієм Шидловським. 1764 року Катерина ІІ ліквідує козацький устрій на території Слобідської України, і Шидловські, як і решта шляхти, стають просто поміщиками. Тому, що ви бачите на цих світлинах, приблизно 250 років. Обійстя Шидловських у Старому Мерчику – один із найстаровинніших маєтків Слобожанщини. У ХІХ сторіччі маєток придбав спочатку герой наполеонівської війни граф Орлов-Денисов, а під кінець того сторіччя власником став Євген Духовський. А далі стандартна сумна історія. Нащадки Духовського 1919 року емігрують до Німеччини. Їхнє нерухоме майно реквізується радянською владою. У приміщеннях організують ветеринарний технікум, який діяв до 1996 року. Ще за радянської влади приміщення нещадно перепланували. Старий родинний цвинтар Шидловських знищили. Після ліквідації технікуму приміщення поволі руйнується. Вікна заклали цеглою. Усі світлини (крім історичних, natürlich) © alexbard. ( Ще багато сумних світлин ) (2 Comments |Comment on this)
Sunday, April 19th, 2009
11:03 pm	Ресторан „Старгород” / Im Restaurant STARGOROD Про цей харківський ресторан живого пива (себто ресторан із власною броварнею) я неодноразово згадував. Наприклад тут. Ich habe schon über dieses „Lebendiges-Bier“-Restaurant mehrmals geschrieben. Zum Beispiel hier. Світлина з останніх відвідин цього, в цілому, непоганого місця. Ein Foto nach meinem letzten Besuch dieses Geschäfts. Я люблю їхній шпіз. Замовляю м’ясний. Буває ще курячий. Ich bestelle oft Fleischspieß. Es gibt auch Hühnerspieß da. ( Ще парочка світлин / Noch ein Paar Fotos ) (18 Comments |Comment on this)